Lietuvos rašytojų sąjunga pradeda skelbti Ukrainos rašytojų tekstus apie jų patirtis Rusijos vykdomo karo prieš Ukrainą metu. Vieni iš jų – karo pabėgėliai, antrieji kovoja fronto linijose, tretieji slepiasi slėptuvėse nuo oro atakų. Labai svarbu būtent dabar išgirsti jų balsus ne tik per kūrybą, bet ir per autentiškas asmenines istorijas.

Svitlana Diduch-Romanenko (1983) gimė ir iki karo su šeima gyveno Boryspilyje, Kijevo srityje Ukrainoje, o šiuo metu yra Panevėžyje. Rašytoja, vertėja, fotografė, Ukrainos rašytojų sąjungos narė, penkių poezijos knygų autorė, nuolatinė žurnalo vaikams „Piznayko” autorė.

Žemiau skelbiamas Svitlanos tekstas šiuo metu verčiamas į lietuvių kalbą.

24 лютого 2022 року майже о 5 ранку я прокинулася від гучних вибухів. Про повноцінну війну говорили вже кілька місяців, у кімнаті стояла зібрана «тривожна валіза», але насправді кожен із нас сподівався, що вона не знадобиться. Адже ми розуміли, що у випадку війни нашому місту не пощастить одним із перших: найбільший аеропорт країни, велика військова частина і 15 км до столиці не залишали місця для ілюзій.

Разом із чоловіком і 14-річним сином ми зіщулилися в коридорі, не знаючи, що це працює ПВО. Такого жаху я ще ніколи не відчувала, здавалося, що в будинок ось-ось влучить бомба чи ракета. Коли вибухи нарешті припинилися, ми нашвидку похапали сумки і виїхали у напрямку півдня, де в напівзакинутому селі за 70 км від Києва мали порожній будинок. Там із родиною моєї сестри ми провели наступний тиждень, без кінця гортаючи стрічку новин і придивляючись до винищувачів над головою: чий? Одного дня спочатку почули, а потім і побачили ракету, яка промайнула з глухим шурхотом прямо над нами.

Коли виїжджали з Борисполя, були впевнені, що за кілька днів повернемося додому. Планів їхати за кордон не було. Не так сталося, як гадалося.

У мого сина аутизм, тож я страшенно боялася за те, як він відреагує на все, що відбувається, чи не станеться нервового зриву. Він довго тримався, але одного дня просто почав ридати. Виявилося, він весь цей час читав новини, але тримав всі емоції в собі.

Ми до останнього вагалися. Проте в новинах почали писати про небезпеку бомбардування АЕС і загрозу використання ядерної зброї. Зрештою на зборах родини вирішили, що жінки з дітьми виїдуть за кордон. Нам, як родині, де є дитина з інвалідністю, запропонував допомогу литовський благодійний фонд Algojimas. У 2014 році, коли почалася російсько-українська війна, фонд вже запрошував нас у літній табір. Протягом тижня ми побачили Кернаве, Тракай і Вільнюс. Я ще тоді кинула в озеро монетку, щоб повернутися. Не думала, що це станеться за таких обставин…

556 км від села до кордону з Польщею їхали два дні. Суцільні блок-пости, перевірки і білборди з напрямком для російського військового корабля.  В автомобільному заторі під Білою Церквою дізналися, що щойно на місто скинули кілька ракет. Потім минули вінницький аеропорт. Наступного дня його розбомбили. В Україні більше не було жодного місця, де можна було почуватися в безпеці…

7-го березня ми попрощалися з рідними. Чи потрібно казати, яким гірким було прощання? Чоловік і мама лишилися в Україні, сестра і племінниця виїхали до Канади. В одній руці — рука сина, в іншій — ручка валізи, попереду — дорога і невідомість…

Польща зустріла так гостинно, що у кожному пункті для біженців хотілося плакати від вдячності. Далі були Варшава, Каунас і зрештою Паневежис, де нас прихистив місцевий соціальний центр. Я подивилася в дзеркало і не впізнала себе: на мене дивилася змучена, розгублена і постаріла жінка. Син, здається, тримався краще за мене. За кілька днів я захворіла, і ще два тижні минули як в тумані.

Але привітність і гостинність, постійне бажання допомогти, якими нас тут оточили, поступово повернули нас до життя. Люди несли речі, гроші, продукти, кликали на виставки і зустрічі, мою статтю про те, як ми їхали з України, розмістили на головному литовському новинному порталі lrt.lt.  Місцева спільнота фотографів запросила до участі в фотовиставці… Попри те, що моя головна зброя і інструмент — це мова, немає таких слів, щоб описати всю вдячність, яку я відчуваю до литовців. Нині кількох я навіть навчаю української мови, чому дуже тішуся. Дякую, Литва! Ačiū labai!

***

Нам казали: „Вивозьте лише найцінніше!”

І ми вивезли наших дітей.

Втім, всі діти тепер наші.

Графа „Тимчасове вивезення”

У митній декларації війни.

Колишній експортер хліба нині –

Лідер з вивезення солі

На щоках українських жінок.

Ми лишили вдома комп’ютери,

Але кожна з нас тепер – жорсткий диск,

Носій даних, карта пам’яті на сотні терабайтів,

Яку не можна відформатувати щоденним бомбардуванням.

Ми – свідки воєнних злочинів,

„Встановити програму захисту”,

„Прийняти умови конфіденційності”,

„Ваші дані буде передано всьому світові”,

„Погодитися”,

„Бути сильною”,

„Бути сильною”.

„Бути сильною”.

Бабусю,

Ти хотіла, щоб твоя онука була сильною,

Коли вигадувала лише добрі фінали для своїх казок?

Найбільше шкодую за білою сукнею,

У якій була щаслива.

Закривати небо цвітом каштанів –

ППО мого мирного життя.

Білий фосфор, пекельні салюти,

Сто відтінків білого, що стає червоним і чорним –

Прапор болю моєї країни.

У кишені куртки раптом привітом із дому – каштан.

Нам казали: „Вивозьте лише найцінніше”,

Але як вивезти 603 548 км² любові,

Якщо не вивезла навіть одну білу сукню?

Графа „Постійне повернення”.

***

Я не знаю ще, як, але знаю, навіщо.

Кожен ранок життя — на мільйони карат.

Відучора я стала на голову вища

І сумніша на тисячу втрат.

Відучора я стала лихіша за чорта,

Вже не плачу — я помста, я буря, я гнів.

В моїх грудях болить неприступна і горда

Україна в огні.

Мої рани тяжкі — чорні згарища дому.

Мій народ — неіржавна гартована сталь.

І бетоном земля ворогам, бо нікому

Не здаються ці села й міста.

Не здаються. Змиваючи кров, ще лютіше

Йдуть у бій, захищаючи дім від орди.

Я не знаю, як швидко, та знаю, навіщо:

Україно, ти будеш завжди!

***

Іноді я забуваю дні народження друзів і родичів,

Не пам’ятаю, о котрій годині народила дитину.

Але тепер я чітко знаю одну дату:

День, коли я розлюбила салюти.

Я розлюбила салюти о 5 ранку

24 лютого 2022 року.

Я любила їх все життя — ці живі вогняні квіти,

Що народжуються, як наднові зірки,

Віщуючи свято, радість, веселощі…

І коли за вікнами раптом розливалися глухі повторювані звуки,

Я знала: так звучить життя.

Але який навіжений запускає салюти о 5 ранку?

Впасти з ліжка

Обійняти дитину

Чому так тремтять коліна?

„Мамо, це війна?

Мамо, нас уб’ють?”

Зібрати все.

Не взяти нічого…

За що?

Боятися ранків і ночей.

Добувати їжу.

Впізнавати в руїнах

Скалки свого минулого

Щасливого життя.

Радіти ворожим смертям.

Вжахатися, якою ціною.

Пам’ятати загиблих.

Забувати, який день тижня,

Але не який день війни.

Щоб одного вечора знову почути глухі повторювані вибухи…

Я розлюбила салюти о 5 ранку

24 лютого 2022 року.

Тепер я знаю: так звучить смерть.

Не прощу!

***

Метастази війни проникають в легені моєї країни,

Намагаючись відібрати життя цілого народу.

Найбільше болить зліва.

Я знаю всі вогнища ураження поіменно:

Харків, Маріуполь, Ірпінь, Херсон, Гостомель, Чугуїв, Охтирка, Бородянка, Буча, Чернігів…

Перераховуючи ускладнення, перебуваю ніч,

Ще одну ніч болю.

„Як ти?” — так звучить нині зізнання в любові.

„Тримаюся. А ти?” — у багатстві і злиднях.

Якщо добре потрясти, біле денне світло розпадається лише на два кольори:

Жовтий і блакитний — світло і свобода.

„Ты умрешь!” — шепоче мені безумний псевдолікар, який практикує занадто альтернативну медицину,

Проводячи на мені пекельні досліди.

Він вірить лише в інвазивні методи і потужне радіактивне опромінення.

Я сміюся крізь сльози, адже він так погано вчив історію моєї країни.

Він не знає: я птаха-фенікс.

В мені мільйони живих українських клітин, що самовідновлюються,

Несучи в хромосомах секретний код:

„Україна — понад усе”.

Він не вчив моєї мови і літератури,

Інакше знав би,

Що „я не вмру, я буду вічно жити”.

Тяжко дихати, але я роблю глибокий вдих

І видихаю вогнем в обличчя мучителя:

„Слава нації!”

„Смерть ворогам!” — відповідає єдиний український організм, що бореться і неодмінно переможе.

„Як роса на сонці…”

***

Все, що ти скажеш, напишеш або подумаєш,

Може бути використано проти тебе.

Тому бійся!

БІЙСЯ,

Що не все зібрав,

Що не встигнеш прокинутися,

Що дороги будуть переповнені,

Мости підірвані,

Оточуючі втратять людську подобу,

А в тебе немає шкарпеток із підігрівом і генератора.

БІЙСЯ!

Людина людині — адін нарот,

Людина людині — клятий бандеровєц,

Людина людині — мішень.

Чужі воші, свої гниди.

БІЙСЯ!

Бо страх убиває здатність тверезо мислити,

Страх перетворює тебе на худобу,

Яку легко гнати на забій

Заради чужих амбіцій,

Умовних ліній на карті,

Безумовної влади,

Невимовної дурості.

БІЙСЯ!

Але пам’ятай: тендітній свічечці літери «І»

Часто бракує твердості,

Тому

Бийся,

БИЙСЯ

За себе,

БИЙСЯ за неї.

І зберігай спокій,

Бо зараз це і є твій найважливіший БІЙ.