Atgal į sąrašą

Karas rašytojo akimis. Serhijus Pantiukas

2022 birželio 16 d.

Lietuvos rašytojų sąjunga skelbia Ukrainos rašytojų tekstus apie jų patirtis Rusijos vykdomo karo prieš Ukrainą metu. Vieni iš jų – karo pabėgėliai, antrieji kovoja fronto linijose, tretieji slepiasi slėptuvėse nuo oro atakų. Labai svarbu būtent dabar išgirsti jų balsus ne tik per kūrybą, bet ir per autentiškas asmenines istorijas.

„Karas rašytojo akimis“ – tai ypač reikalinga ir aktuali rubrika. Ji, kaip ir karas, atspindės tą esamą trapią liniją, kurią tu arba jau peržengei fiziškai, arba dar ne. Vienoje linijos pusėje randasi rašantys istoriją savo ašaromis, krauju, negyvais kūnais, tankais, bairaktarais, bėgiodami į slėptuves ir dirbdami laukuose netgi gaudžiant sirenos. Kitoje pusėje – tie, kas šią istoriją išgyvena informacinių naujienų škvale skaitydami tikruosius jos liudininkus, išjausdami kiekvieną jos eilutę, palaikydami ukrainiečius užsienyje. Europa gyvena pasaulyje, kuriame, ačiū Dievui, karas vyksta on-line… Būtent todėl kiekviena metafora, kiekviena eilutė privalo skaitytoją paliesti giliai, nes emocija – gyva, ir jos pulsą galima pajausti žodžio lygmenyje.

Lesia Mudrak, rašytoja, visuomenės veikėja

Žemiau skelbiamas ukrainiečių rašytojo, vertėjo, redaktoriaus ir žurnalisto Serhijaus Pantiuko tekstai šiuo metu verčiami į lietuvių kalbą.

Сергій Пантюк

Український письменник, перекладач, редактор, журналіст, громадський діяч і видавець.

Учасник Помаранчевої революції, Євромайдану і Революції Гідності, сучасної російсько-української війни – у складі Добровольчого батальйону ОНУ, зараз – воює у Збройних Силах України.

Працював у редакціях кількох газет, пройшовши шлях від коректора до головного редактора. У 2011-2014 роках – секретар Національної спілки письменників України по роботі з молодими авторами.

Засновник всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні «Під знаком Водолія» (1996, з 2008 – «Сліва-фест», з 2012 – «Віршень»).

Автор 18 поетичних збірок, 2 романів «Сім днів і вузол смерті», «війна і ми», 3 повістей і 2 збірок новел. Упорядник антології «Аморалка» (2010) та поетичного збірника «Ніч еротичної поезії» (2011).

Хлопчик і поле

Бачив: сніги заповзали у землю, мов білі вужі…

Нині навіть сонце ночувало у бліндажі,

З марень ранкових шелестіли квіти, дзвеніли діти

З пальців злизував кров і бруд.

Хотілося відлетіти.

Знову навмисний цей землетрус, цей тупий неботреш…

А десь ще існує спогад, в якому і ти живеш.

Де можна сидіти за кавою, містом нічним тинятись,

І смерть підморгне в дев’яносто,

а не в дев’ятнадцять.

Насправді, це поле – жінка. А терикони – її цицьки.

Звиняйте, величати їх персами якось не з руки.

І ті, хто никаються там, – не просто вороги, а ушльопки,

Чий мозок, мов чехоня, засох

на дні черепної коробки…

Та скільки б не лаявся,

                         час роздуплятись й робити своє.

Берегиня Оранта торкає за лікоть, шолом подає

І наповнює м’язи і душу живим дивосилом…

Я іду. Я жорстокий і світлий. Такий вже, як є…

І нічого не вмію,

                         крім бути

                                          для поля – хорошим сином…

***

Це місто не хоче римуватися.

Каже: «Я ж не Рим, а Київ!

Моїм Дніпром снували човни

задовго до народження Рема й Ромула.

Тут кров нуртувала,

передчуваючи кохання чи бій,

діти бавилися перстенями і стрілами,

а тепер мої вени набрякли від смогу,

легені глевтіють смородом,

у вічі дихає смерть…»

Розумію тебе з півслова!

Співчуваю поетам,

які тулили до тебе рими,

(Київ серце виїв,

обезголовив пекельних зміїв,

зафіґачив усіх батиїв, et cetera),

пишаюся, що став твоїм сином,

хай і прийомним,

їм твій хліб і п’ю твою зелену воду…

Молюся за тебе, старенький…

Море пером!

Не всіх кличе земля.

Не всі станемо нею.

Відчайдушний піхотинець

іноді розщеплюється

на вогонь і дим.

І це викликає захоплення.

Можна й пілоту позаздрити,

який у свій день «Х»

перетворюється на повітря.

Найбільша ж повага до моряка,

бо він не лише ходить по воді

(дивовижно знайомий процес!),

але, коли проб’є той дзвін,

просто стає водою.

І як тут не сказати:

«Море пером!»?

***

Зграю куль,

що летіли в наш бік,

зупинило дерево.

«Ви не перші, –

Прошелестіло

незримими вустами. –

І навіть не уявляєте,

скільки в мені

Загусло чужих смертей…»

Щоправда, про те,

як люто йому болить,

дерево промовчало…

***

Сьогодні я раптом помітив:

Листя не хоче вмирати,

Чіпляється міцно пальчатками

 За ґрунт, за коріння та ріща

І з вітром стає до двобою –

Так, ніби це всім наказано

Спинити огидну інвазію.

Сьогодні я раптом помітив:

Люди не хочуть вмирати,

Тому і беруться за зброю,

Стають у несхибні лави

І в небо злітають, мов листя,

Щоб стати навіки любов’ю,

Яку інші люди вдихнуть…

***

Не вистачає емоцій і слів.

Нас багато і файно навчили Крути.

Навіщо землі стільки дохлих москалів?

Навіщо їй стільки отрути?

Хай прикипає залізо до долонь,

Хай не виникає слабкості й пощади!

Хай спопеляє нечисть наш животворчий вогонь,

Україно, імени твого ради!

2-3.03.2022