/home/rasytojai/domains/rasytojai.lt/public_html/wp-content/themes/rasytojai-theme/single.php on line 25
" class="text-uppercase fw-bold small">Atgal į sąrašą

Karas rašytojo akimis. Iryna Sazhynska

Poetė Iryna Sazhynska

Lietuvos rašytojų sąjunga pradeda skelbti Ukrainos rašytojų tekstus apie jų patirtis Rusijos vykdomo karo prieš Ukrainą metu. Vieni iš jų – karo pabėgėliai, antrieji kovoja fronto linijose, tretieji slepiasi slėptuvėse nuo oro atakų. Labai svarbu būtent dabar išgirsti jų balsus ne tik per kūrybą, bet ir per autentiškas asmenines istorijas.

„Karas rašytojo akimis“ – tai ypač reikalinga ir aktuali rubrika. Ji, kaip ir karas, atspindės tą esamą trapią liniją, kurią tu arba jau peržengei fiziškai, arba dar ne. Vienoje linijos pusėje randasi rašantys istoriją savo ašaromis, krauju, negyvais kūnais, tankais, bairaktarais, bėgiodami į slėptuves ir dirbdami laukuose netgi gaudžiant sirenos. Kitoje pusėje – tie, kas šią istoriją išgyvena informacinių naujienų škvale skaitydami tikruosius jos liudininkus, išjausdami kiekvieną jos eilutę, palaikydami ukrainiečius užsienyje. Europa gyvena pasaulyje, kuriame, ačiū Dievui, karas vyksta on-line… Būtent todėl kiekviena metafora, kiekviena eilutė privalo skaitytoją paliesti giliai, nes emocija – gyva, ir jos pulsą galima pajausti žodžio lygmenyje.


Lesia Mudrak, rašytoja, visuomenės veikėja

Žemiau skelbiamas ukrainiečių poetės Irynos Sazhynskos, kuri šiuo metu yra savanorė, tekstas šiuo metu verčiamas į lietuvių kalbą.

Сажа: маршрут «Запоріжжя-Київ»

Біля дому, де я живу, росте ялина. Якщо дивитися на небо крізь її гілля, то можна не помітити ворожу авіацію…

Я б могла почати з повномасштабного наступу та своєї особистої вини. З того, що я перекладалася російською, наприклад, поки вісім років війну на сході країни я ствердно називала війною, а анексію Криму – анексією. Що я в такий спосіб толерувала вбивства українців. Навіть толерувала свою одногрупницю, котра у 2014 році разом із батьком виходила на майдан у Запоріжжі з ганчіркою, котра чомусь називається прапором ерефії.

Я би могла почати так, але війна всередині мене почалася раніше.

Ця війна називається депресією. 13 років поспіль я живу у пеклі всередині тіла, яке мене руйнує. Звісно, це не співставно з Маріуполем чи Харковом. Але це співставно з одним життям, яке не варте абсолютно нічого.

У 15 років я почала писати перші якісні вірші, виступала з ними, вчилася бути хорошою поеткою. Натомість було б непогано навчитися взагалі бути та чітко окреслювати свою громадянську позицію. Через мій страх бути ще більш непотрібною світу, я говорила, що не всі росіяни – зло, читай: диявола неможливо ототожнити з чортами.

Поки над моїм домом у Запоріжжі та в Києві не пролетіли перші ворожі літаки.

Ви запитаєте, звідки я знаю, що ворожі, а я поясню: в мене ідеальне чуття звуків. Ні, це навіть не музичний слух. Я чую, як осідає пил у промінні, яке крізь вікно розтинає коридор.

Така в мене натура: поки я боятимусь втратити частину себе (родина та міста – це і є я, це неподільне ціле), нічого не зрозумію до кінця. Це страшне усвідомлення, за яке мені не розплатитись. З ліберальної поетки поступово перетворюєшся на мисткиню, для якої більше не існує нічого російського. Геть нічого: ні території, ні людей, ні істот.

Так буває, коли ти дуже довго добрий. Наприклад, коли живеш усе життя з бабцею-тиранкою, котра забороняє говорити українською і каже, що за це можуть позбавити волі. Вона може навіть бити, але коли отримує у відповідь ляпаса, то винною називає не себе, а жертву.

Я давно не ця жертва, бо й бабуся померла. І немає сенсу її згадувати. У моїй голові наші з нею стосунки екстраполювались на світовий рівень.

Тому тоді, коли 24 лютого я почала волонтерити, лікувати котів, шукати препарати для важкохворих цивільних, мені не було страшно. Я вже звикла до смерті. Навіть своєї особистої. Я звикла до неї завчасно, як матір звикає до думки про народження дитини. Була під обстрілами, бачила як розривається автівка від снаряду, один раз спускалась в укриття, аби спасти (ні, не себе, цим я не страждаю) кота.

Дуже довго, поки в Києві були ДРГ, я носила в кишені пальта записку з текстом: «Мене звали Ірина Сажинська. Я писала вірші та малювала картинки. Мене застрелили окупанти. Якщо вдасться поховати, то передайте батькам, щоб висадили півонії на могилі, як у моїй п’єсі. А росіяни згорять у пеклі. Слава Україні! Смерть ворогам». Рівень відчаю та прийняття невідворотного, здається, зрозумілий.

Мій маршрут «Запоріжжя-Київ» – незмінний. Поки курсують поїзди – жодна гіперзвукова не залякає мене. Їду додому, на свої Хортицю, у ракетних вирвах, а потім повертаюсь до Києва на роботу, аби продовжувати нести енергетичний фронт. Хоча хто я? Лише мала комунікаційниця в енергетиці. Проте горю цією роботою, відчуваю свою необхідність.

Я прекрасно знаю принципи дії вибухових пристроїв для того, аби не боятись довгих поїздок. Просто приблизно розраховую, за який час помру. Я ж недарма вивчилась на фінансиста та ходила на факультативи на фізмат (Господи, яке недолуге життя).

Шкода, що для того, аби викреслити «язик та правду» росіян, потрібно заплатити таку непомірну ціну…

Вийшла на вулицю, дивлюсь на небо крізь гілля ялини, і мені все одно ввижаються літаки. Думаю, вони ввижатимуться мені до кінця мого існування на землі.

Хочеться вірити, що я була хоч трохи корисною країні. А ще вірю, що зможу простити себе за всі свої помилки та спробувати жити далі.